По Той Бік Екрану

Виїжджаєш на перехрестя у реальній машині. Відкинувся у сидінні, наче на прийомі у психолога. Праворуч від справжнього друга, який кермує Твоє життя. Смалиш цигарку, кутаєшся її димом від холоду. Спілкуєтесь псевдостерео. Монологами. Виправдовуєте усвідомлене.
А мокрий асфальт ковзає вогниками.
Вголос помічаєш простір і дивуєшся незліченній кількості пікселів. Вчергове квокчеш мудро й виважено, ніби витягуєш волокна із перелатаної душі. Дивишся вправо... Там, за склом, час повзе старезним маревом, а за ним - вантажівка, що насувається на ваше авто...
Фари наближаються. Притягують. Світять в очі саме Тобі. Ще не встиг розкаятись. Навколо - колір душі. Кимось спеціально створеної, Тобою зношеної. І Голос:
- Ти сповідався у цьому житті?
- Так. Кожного дня і ночі. В усьому здіяному та бажаному. Кожному зустрічному. Відверто й щиро...
- У храмі?
- Так. У соціальній мережі.
Там клонувався. Знову вигадував себе щоразу під різними ніками, дієсловив чужими істинами у статусах, прагнув відкрити усі сторінки...
Бачиш погляд людини, загрузлої гігабайтами? Думку рухає мишкою, говорить пальцями. Відверто й щиро. Про те, чого не відає. Не бачить. Не знатиме. Усе розповість Тобі.
І згадуєш зморшки навколо очей матері. Мереживо вій коханої. Туман парфумів і запахів. Смак того, що неможливо редагувати, виправити. Усе, що навіть тепер не можна виміряти, хоча Ти кожної миті гойдав терези...
Теоретично блог можна вести навіть з Того Світу. Сидячи По Той Бік Екрану. Хоча Тут уже все записано.