Білий та Пухнаста
Нарешті розірвав Твій повідок. На дрантя. Це не я такий сильний, - просто він з часом зносився. Слід було бути охайнішою.
Напевно, Ти не хотіла давати мені крила. Довелося стягнути їх потай, на пам'ять. І зябра. Тепер я зможу дихати також і під водою. Хвіст і роги відростив просто так. Щоб були. А раптом. Треба не забути забрати з ательє свою товсту міцну шкіру, - вона добряче постраждала після наших останніх ігор.
Знову відпустив пазурі. Нарізаю ними, як треба. Вибач, що підлогу поцарапав, здер шпалеру. Нічого, Ти давно мріяла про ремонт у квартирі.
Хутро вичистив і провітрив. Одягаю його тільки на ніч. Літо - а почав замерзати.
На місяць вже не вию так часто, - сказав, що його на усіх нас не вистачає. Навіть, коли повний.
Вставив нові ікла. Часом вчеплюсь собі в лапу і влаштовую кровообіг.
Знову бігаю на полювання. Переважно на ніч. Іноді - до ранку, - форму підтримую.
А ще про запас купив зовсім нове серце і ношу його постійно з собою, - раптом Ти знову прийдеш. Без попередження. Засумуєш. Подзвониш, щоб почути моє гарчання.
uploads)posts)600px)1182506640_128933496_554a27dd69_o.jpg)
Усі мої мрії були ламкими і крихкими, хоча блискуче вигравали на сонці та мали здатність проникати у найпотаємніші глибини твого мозку. Мої слова були невпевненими, тому обіцянки здавалися на тонке і крихке скло. Варто тобі було лише глянути, а іноді просто роздратовано зітхнути – і вони розбивалися на тисячі колючих скалок, які потрапляли у моє серце і дряпали його, і дерли, наче тисячі маленьких пазурів. Я намагалась вилікувати серце, а натомість лише плела нову оболонку, залишаючи рани під шаром яскравих візерунків та декоративних хитросплетінь. Тобі подобалися ті візерунки, ти хвалькувато здирав вицяткований шар мого серця і одягав на своє, вихваляючись здатністю вилікуватись та блищати холодний глуздом. Тоді серце твоє оживало, ставало теплішим і наче загравало кольорами почуттів. На якусь мить тобі ставали близькими жалість, плач, любов… Тобі задалося, що ти любиш. На якусь мить… Та мені так хотілося вірити, що тобі це не здається, що твоє серце справжнє і воно вміє відчувати. І байдуже, що моє все зболілося від уламків твоєї роздратованої байдужості, яка лише чаїлася під мереживом даремних сподівань та мрій.
ВідповістиВидалитиТи брав мої крила. Вони були замалі, ти розривав їх, щоб підігнати розмір і відверто сміявся: ну той що, що тут то дірка – зашиєш. А потім з відразою дивився на залатані дірки – ніби і не ти зробив ті шрами на моїх крилах, ніби я це сама, навмисне.
… А я навмисне сплела тобі повідок. Зі злості, зі скаженої та лютої злості, яка враз виникла і заполонила все тіло, ніби воно увібрало всю брудноту і багно, що є в світі. І він тобі сподобався. Ти сказав, що ніколи ще не бачив такої краси і ще жодної речі тобі не хотілося носити так, як цей повідок. Я почорніла і закинула свої крила у найтемніший куток комірчини, намагаючись ніколи не згадувати про них і ставала чорнішою і чорнішою, як цей клятий повідок. Я прив’язала ним себе до тебе , навчилась тримати його у руці, не відчуваючи відрази та стримуючи позови нудоти. Я навчилась жити із відчуттям порпання у багнюці, будуючи з неї стіни і мури, затуляючись від сонця – бо ж навіщо воно, коли є ти і повідок. Я тримала тебе, а ти вів мене. Куди – у ще темнішу безодню, у ще безнадійніше трясовиння… Падати, вчіпляючись за повідок, щоб не задихнися, було жахливо і водночас звабливо! Але я почала пручатися і смикати за це клятий пасок: отямся! Озернися! Але він був тобі такий милий, такий дорогий, здавалося, він вріс тобі у шию. Здавалося, що ти й сам став тим повідком, і не ти, а я заплуталася у ньому. Він міцно зв’язав ноги, скрутив руки, затулив очі і рота – неволя, страшенна і пристрасна неволя. В’язниця для самої себе. Але раптом у цій смердючій і нестерпній темряві я побачила, що нездоланним для цього клятого повідка залишилося серце. Воно ще жило, ще стукало у темній порожнині тіла, яке міцно, стиснуте паском, ледь дихало і жевріло. Обшарпані візерунки колись нових сердець потьмяніли і стали непотрібними ані мені, ані тобі. Шмаття плавало у багнюці, а серце казало, що воно живе, що ніякі паски, ланцюги та повідки його не здолають, а бруд навколо – це просто ілюзія, це мої заплющені очі. Я зібралась із силами, щоб розірвати на собі той клятий пасок: звелась на коліна, розплющила очі і… засміялась.
Немає бруду навколо – він весь на мені і на тобі. Світ, натомість, світлий і різнобарвний. Варто лише розплющити очі і роззирнутися довкола. Я залишилась стояти в ньому і дихати, вільно дихати на всі груди, які вже не були сплутані повідком. Від яскравого сонячного світла він став тонким і миршавим. Він розірвався навпіл: шматок мені, інший – тобі…
Невже всі повідки з часом зношуюються?
ВідповістиВидалитидумаю, усі... та й ми - не вічні... а взагалі, напевно, їх міцність і зручність)))) залежить від того, з чого вони зроблені...
ВідповістиВидалитині, просто треба вміти їх носити
ВідповістиВидалитиНе потрібно ніяких повідків, в стосунках варто давати один одному "крила", тоді буде значно менше розставань і розбитих сердець.
ВідповістиВидалити...Нові ж серця тепер дефіцит :-)