ПРОТЯГ

С.Ш.

Нові меблі дивилися значно краще за своїх попередників, хоча відбули на цьому світі не одне десятиріччя. Ними зі Стасем щедро поділилася його колишня одногрупниця по навчанню в універі, яка виїжджала з країни і вирішила нарешті продати батьківську квартиру, що вже з початку двохтисячних завмерла пусткою, - аби купити житло за адресою її закордонних надій на майбутнє.

Спочатку Стась щиро радів оновленому вигляду своєї вітальні. І раптом взимку він усвідомив, що ніяк повністю не вигребеться з застуди. З часу останньої перестановки спати доводилось на протязі, - і вночі він помічав, як справа від нього хитаються двері, а зліва - здригаються геть сухі дерев’яні вікна з сірими зморшками тріщин та розколів. Спробувавши задраїти шпарини паралоном і запакувати їх у клейку ленту, Стась, однак, так і не зміг позбутися мігруючого по кімнаті стиглого холоду, хоча вікно було замкнене тижнями.

Тому Стась дуже тішився, коли нарешті замовив собі нові утеплені пластикові вікна. З старих, з відлущеною білою фарбою, вже давно проглядались сіро-сиві рами та рейки. Певний час необхідність їх помити ставала все очевиднішою, доки не перейшла у розряд “ґрець з ним”, - все таки зовні скло сяк-так очищалось дощем. А ось на внутрішній поверхні погляд все одно рідко затримувався, - рятував краєвид - затишний скверик з кількома гойдалками, що восени згорав у жовтогарячому розмаїтті, а взимку - іскрився холодним сяйвом навіть серед найтемнішої ночі. Найбільше вікну личила весна: скверик прокидався повільно й тихо, розквітаючи окремими нотами, потягуючись - доки одного ранку в молочному серпанку не виринав освіжаючою оазою серед просохлого бетоном міста із пошматованими часом привидами довгобудів. А наразі, влітку, скверик тонув у зелені і дитячому щебеті...

Вони з Солею вже втретє годинами міряли місто, в якому народилися, - він майже удвічі раніше за неї, двадцятиоднорічну, неймовірну, з виразними сіро-блакитними очима, - так схожими на його власні, - і душею, яка безмежно різнилася усього, що Стась зустрічав досі.

Почали розмовляти про евтаназію і зупинилися на перехресті, біля пішохідної зебри, раптом опинившись поза колами вуличних ліхтарів. У таку пору темрява мала б зачаїтися десь у закутках навколишніх дворів багатоповерхових будинків, а поки тут господарювали грайливі цуценята-тіні, що кидалися одне на одного і знову втікали, сполохані фарами проїжджаючих машин, мінливою ілюмінацією вітрин кафе та магазинів. Наче безликі тіні, теми розмов виринали неочікувано, з якогось далекого осіннього майбутнього, прибували з по-літньому незвичним прохолодним повітрям і так само раптово забиралися геть, чіпляючись за людей, які прокочувались повз них, наче самотні клубки засохлої трави по пустелі. Соля куталася у зелену з квітчастим узором оманську шаль, а Стась час від часу поправляв краї капюшона фіолетової толстовки. Фільми, актори, режисери, переваги спалювання перед звичайним похованням... І тут він зрозумів дві речі. По-перше, схиляючи близьких відключити тебе від життєзабезпечення, ти цим самим “обдаровуєш” їх неспокоєм і стражданнями до кінця віку. По-друге, Соля - єдина, кого б він ніколи не зміг відключити, бо кожна мить з нею - безцінна.

Стась одразу ж пригадав, як годину тому, повертаючись з вбиральні до столику у кафе, сідаючи навпроти Солі і, поглянувши на її обличчя, зрозумів, що віднині у ній знаходиться його початок і кінець, що він наче Уроборос, світовий змій, щойно вчепився за свій хвіст.

Наступного ранку Стась прокинувся занепокоєний знайомим передчуттям. Як правило, щось подібне з’являється, коли він має занедужати. Стась помедитував, пробігся на стадіон, поснідав… і потім увесь день почувався, наче всередину нього проник чужорідний організм, - і пручається, намагається адаптуватись. Паралельно замість температури зростала чутливість до кольорів, запахів, до різного роду переживань, спогадів, вражень... І доки Стась прибирав квартиру, хтось або щось усередині нього займалось тим самим, провітрюючи бункер з цінностями, долаючи завали розчарувань, сумнівів, відшкрібаючи байдужість та скептицизм.

Увечері виявилось, що Солі потрібно на залізничний вокзал. Розташовані в лінію квиткові каси мовчазною більшістю зустріли їх вимкненим світлом або табличками типу “технічна перерва”. Лише одне віконце повільно, але приречено приймало потенційних мандрівників, - певно, жалкуючи, що самому доведеться лишитися тут назавжди. Потяги старанно стукотіли по рейкам, наближаючись і віддаляючись, вітаючись і прощаючись.

Попереду четверо. Коли двоє з них відходили з квитками у руках, а ще троє примостилося у чергу позаду, Соля раптом підгорнулась і до Стася ближче і твердо, але неголосно, промовила:

- Я завжди намагаюся довіряти своїй інтуїції, - усе має бути ідеально. Якщо не так - йду.

Стась розгублено потиснув плечима. Він згадав, що вчиняти так - неодмінний принцип існування кожної окремої людини.

- Роби, як вважаєш за потрібне. Не зважай на мене.

- Так не чесно.

- Мені знайоме це відчуття. Врешті, ми можемо повернутись у будь-який момент.

Соля кивнула. І повільно рушила до виходу. Черга радісно ковтнула звільнений простір. Стась йшов поруч, дивуючись своєму спокою і впевненості, що тепер, з вини Солі, кожен такий “будь-який момент” триватиме вічно, адже є протяги, завдяки яким можна видужати.