Мовчання

Я хочу Тобі сказати і бачу, що слів замало. Відкриваю очі ширше, заколисую пам'ять, боюся повурухнутись... І все одно не вистачає. Легше дозволити собі розчинитись у тому, що буде завтра. Помріяти сизим птахом над вічним і неможливим.
Ти тихо зайшла в кімнату, поклала мовчання на стільчик. Я спробував закричати про те, що не можу більше. Ходити навколо, снувати, читати відсутність звуків. Вигадувати, як на вінілі з'явилася ця пилюка...

* * *

Ремарка.
Наш дім зараз нагадує лабіринт. На жаль, Мінотавр давно здох, і тепер нас ніщо не врятує. Запевне він завалив собою вихід, а вхід ми колись розібрали на будматеріал.

* * *

...Життя вже не йде по колу, не в'ється спіраллю часу, не міряє його кроки годинник, не корчить нам знаків.
Мовчання вмостилося зручно, згорнулось клубком пухнастим. Воно вже дзвенить у вухах і током судомить пальці. Воно віщує безсмертя, що варте одної миті, коли Ти ізвідси вийдеш, коли Я знов почну жити.
Зривай ці солодкі рани, полий їх солоним сміхом, розбий на друзки неспокій, дозволь собі не спинитись...
Залиш! Відпусти! Прокинься! Не вирощуй у горщиках квіти! Здивуйся, як легко вийти. Назовні. І вхід. Зачинити.

* * *

Це так класно, що ти завжди десь поряд, але було б просто чудово, аби ця тиша теж вміла мовчати.