Слимак

- ...Вибачте, я не можу зупинятись. Повинен рухатись уперед, не зважаючи ні на що, - жалісливо зітхаючи, проскиглив Равлик і чимдуж поповз далі.
Під безжалісним літнім сонцем його мушля, здавалось, поволі перетворюється на розпечений важкий залізний панцир середньовічного лицаря...
- Визнаю, я трохи упрів, але не можу її кинути. Мушля - усе, що у мене є... Погляньте, я сам страждаю...
На щастя небо затягнуло хмарами. Равлик повеселішав.
- Ось бачите?! Бачите?! Іноді варто всього лиш почекати, потерпіти, - і або загроза мине, або хтось чи щось незалежно від Вас прийде на допомогу!
Натхненний власною правотою, Равлик вирішив, що вже час розпочинати прощальну промову: по перше, він не любив розтягувати таку сентиментальну і важливу церемонію, а, по друге, нічого не відкладав у довгий ящик.
- Ви повинні мене зрозуміти. Я - маленький, слабкий, страшенно самотній. Ну, хіба я можу щось зробити?.. Ні! Якщо я поставив собі ціль - обов'язково повинен її досягнути! Декому вона може здатись нікчемною і мізерною... Але не для мене! Інакше - усе марно! Інакше - мене ніхто не поважатиме! Я не зверну з обраного шляху, піддавшись на цілком ймовірні провокації... Так я вже вихований... І щоб тут не сталось, пам'ятайте: я помолюсь за Вас! Усього доброго!
Умиротворений Равлик, граціозно гойдаючи ріжками поспішав до своєї мети.
- Ой, мамо! Там маленька пташечка на землі! Здається, вона зламала крильце, - дзвінкий голос шестирічної дівчинки безпардонно увірвався у благістну атмосферу довершеної світобудови.
Маленькі оранжеві сандалики тупотіли набагато голосніше, ніж міг собі уявити Равлик. А наближались - ще швидше...
Чвак!
                       *               *               *
- Це - не притча!
- Притча!
- Не притча!.. Як равлик міг допомогти пташці?!
- Але ж він навіть не намагався!
- Х-ха-ха! Це - не притча!
- Ну, добре... Теорія.
- І не теорія!
- ...Млинець!