Фазенда

Змиритися і пробачити. Залишити й піти далі. Згоріти і знову жити. Любитися, спати, їсти. Дивитися телевізор, торкатися пальцями клавіш. Сховати в шухляду минуле. Забути усе, що не сталось. Лежати, ходити. Сидіти обсипаним крихтами волі. Кидатись на перше ліпше? Ламати усе навколо?

* * *

Він виростив їх на клумбах. Садив на широкі плечі. Ховав від вітрів. У долонях гойдав колискову на вечір. Затим вони виростали. Ставали на ноги. Втікали. Наступної миті вертались. І світу їм було мало: боролись, та все ж здавались.
Він знов випробовував землю. Копав ї, місив, як тісто, і засівав насінням, і годував не пісно. І напував дощами. І відпускав на волю.
І знову вони виростали. Втікали. Вертались. Вмирали.
...Висаджував разом й окремо. Під сніг, у лісах, в пустелю. Прополював кожну грядку. Знав кожного й кожну на ймення. Вітався. Бажав "добраніч". Відлякував паводки й смерчі. Грів власним теплом. Натомість - усе поверталось, як завше. Втративши землю й опіку, вони не могли прижитись. І тихо й безцільно всихали.
Втомився. Захтів відпочити.
Він просто вийшов у поле. Довго дивився навколо. Довго прощався з цим світом. А потім створив Людину. Землі ж наказав коритись.
А Сам пішов в Невідоме...