Почути

Пам'ятаєш, колись Ти, трирічний, чомусь залишив іграшки і вирішив подивитися, що там трапилось у вітальні, звідки лунав щасливий сміх Твоїх батьків?
Вони разом сиділи на дивані і раптом замовкли, коли Ти забіг. Батьки багатозначно перезирнулися і мати, дивлячись тобі прямо в очі, промовила:
- Кого з нас ти більше любиш?
Ого! Що ж, сам винен! Тепер доведеться розпрощатися з іграшками, а дитяча кімната стане лише світлиною з минулого, яке час від часу турбуватиме спогадами про безтурботне.
Розвернувшись на 180 градусів, Ти вирішуєш знову утекти до солдатиків та кубиків і раптом усвідомлюєш, що не можеш зрушити з місця, доки не даси відповідь. Ти злякано повертаєш голову у бік двох людей на дивані... Вони теж бояться. І Твої губи, ніби окремо від усього іншого тіла, самовільно, починають рухатись:
- Я... люблю... Вас... усіх...
І враз механізми керування тілом повертаються. Ти зриваєшся бігти геть з вітальні, але встигаєш помітити, що це була правильна відповідь. Батьки - пишаються. І знову сміються.
Влітаєш до своєї кімнати, на бігу вимикаєш світло і ховаєшся під ковдрою. І там, у темряві, тамуючи гупання свого крихітного серця, знову й знову прокручуєш ситуацію. Події. Слова. Які вимовив, не роздумуючи.
...Згодом Ти навчився мислити і діяти суспільною необхідністю. Усередині - справжній, зовні - такий, як більшість. Слухаючи знайомі обличчя, усвідомлюєш, що ти розумніший, мудріший. Усвідомлюєш, як більшість. І вже не чуєш того голосу з дитинства, який сказав, що любить усіх.