Дієта

Вони були разом. Дівчинка Маша і Каша. Каша кожен день розмовляла і їла Машу. Величезними шматками. А іноді по чайній ложечці, - щоб розтягнути задоволення. Маша не могла жити без Каші. І одного дня, коли Та відмовилась її їсти, дуже занервувала.
- Ти що, мене більше не любиш? - запитала Вона.
- Не знаю. Напевно, вчора переїла, - відповіла Каша і, про всяк випадок, кинула крихту Маші у себе.
- Смачно? - захвилювалася дівчинка.
Каша намагалася хоча б проковтнути крихту, - але та застрягла. Каша розчаровано подивилася на Машу і з острахом, приречено поповзла у бік.
- Але ж я не можу без тебе, - спробувала заплакати дівчинка. І не змогла. - Бачиш, я не можу без тебе навіть заплакати... Не йди. Не залишай мене одну... Колись тобі дуже подобались мої сльози, - сама ж казала, що вони сприяють травленню.
Каша мовчала. І продовжувала відповзати. Натикалася на стіни. Не знаходила виходу. Залишала сліди. Її прагнення утекти ставало усе більш очевидним. Маша уважно слідкувала за Кашею і у неї почала крутитись голова.
Дівчинка зітхнула. Протяжно позіхнула.
- Я - самотня, - вибачилась Вона і почала їсти Кашу.
З того часу Маша ніколи не втрачала апетиту. Її сльози солоним морем залили усе навколо і, гойдаючись на їхній поверхні, дівчинка не турбувалась про своє травлення.
Маша доїла Кашу рівно опівночі. І стала овочем. Таким величезним і сухим гарбузом. І усім її було дуже шкода. Усі, виявляючи увагу та розуміння, із співчуттям стукали Машу по помаранчевій поверхні і вдавали, що їм безмежно цікаво слухати гулкий порожній відзвук, що долинав зсередини...