А Сонцю - байдуже

Тут у тих, хто ображається, не тільки щоки надуваються. Вони цілком наповнюються повітрям і, мов кульки, злітають угору. Стримувати їх небезпечно. Якщо сам не маєш схильності до таких переживань, - краще не хапайся за рукави їхніх сорочок чи колошви брюк, - тим більше, за спідниці. Одяг, на відміну від його господаря, не вічний. А так, коли образа вивітриться, вони самі повільно опускаються на землю, - там, зверху, усе набагато краще видно...
Так, це - не вигадки. Тут у закоханих виростають крила. Однак, щоб навчитися ними користуватися, іноді не вистачає життя. Чому?.. Досить часто, доки одні крила нормально розвинуться, пір'я стане міцнішим, - вже починають рости інші. У багатьох по двадцять-тридять пар крил. А деякі вже ледь повзають під цим тягарем. І все одно вирощують нові. З віком крила, звичайно ж, відпадають самі... Вирішили, що винен авітаміноз. Хоча насправді їм не вистачає терпіння. Або ще однієї пари широких крил, на яких можна відпочити під час довгих та виснажливих перельотів.
Тут вони усі марять тарілочкою з блакитним обідком. А як тільки на неї натрапляють, - обов'язково розбивають. На щастя.
Їм легше усе життя стояти під дзвоном, розгойдувати його, спілкуватись із власною луною, ніж одного разу набрати номер телефону... І довго гнатися за трамваєм, який вже давно від'їхав, доки інший чекає. На запасній колії. Рано чи пізно у нього теж зміниться маршрут.
Тут усі вважають, що Сонце повинне сходити лише тоді, коли їм це буде корисно. Щоб випадково не обпалитись. Якщо раптом захочеться. Політати.