Пустеля

Вона була Пустелею. А Ти - вже забув дитинство. Не став жебраком, ані принцом, який літав, стрибав з однієї на іншу планету. Вона за ним сумувала, а Ти не втратив слуху, не забував почути, просто снував навколо, боявся зибучих, аж поки... Її піщинка. Потрапила Тобі в око. Гостра, суха й мізерна. І крапля з Твоєї вії упала униз. У Неї.
- Ну, то чого чекаєш? - Пустеля прошепотіла.
- Не знаю... Я зупинився.
- Помітила. Воду маєш?
- Звичайну. Завжди зі мною. Колись мене вимірювали у літрах, змушували харчуватись повітрям, дивитись на речі прямо крізь пальці і не вирушати в дорогу, залишивши вдома зброю...
- Так. Це - важко.
І Пустеля Тебе надпила.
- Потім я ходив по лезу, знімав ікони, сміявся серед повнолюдних вулиць, розкидав порох, хапався за повітряних зміїв, розмінював загублені мрії... Нитки здавались безкінечними, а спиці проштрикували лише простір навколо мене...
- Так, я давно чекаю...
І Вона знову відпила.
- Далі?.. Став розбиратись на гвинтики, дарувати б/у-деталі. Вдивлявся в чужі надії, роздавав коріння. Згодом почав знаходити себе на кухні, де сперечався з власними колекціонерами. А потім знову відчиняв кватирку і вдихав на повні легені...
- Але ж я ні в чому не винна, - перебила Вона мовчання. - Просто Набридло пити. Вода проходить крізь мене: спрагу - не забирає, не залишає Твій голос...
Знизав плечима. Востаннє. Кинув прощальний погляд. Розвернувся півколом... І побачив Оазу...
А Йому Набридло латати. Діряві. Фляги.