Затамувавши подих...

...Він равликом виповз зі свого будинку, скакав тінню по сонячному асфальту, крутив педалі. Підошви Його ніг огрубли, - надбав собі чорні рифлені мозолі, тіло вкрилось вельветом і видубленою шкірою всюдисущих марок. Голодний пронизливий вітер безсило дув Йому лише в спину. Він змішував у своїй голові солоне й солодке, ніколи не грав на флейті, любив читати жіночі тіла губами і пучками пальців, волів легко говорити про те, що турбує насправді і ніколи... Ніколи. Не зачиняв. Двері.
Реготав крізь холод, а плакав - давно і неправда. Зате чудово висушував чужі сльози, крав спрагу і кепський настрій. Гортав життя, мов кулінарну книгу, смакуючи кожну страву, знав міру у спеціях і піднімався з-за столу впору. Тонко відчував географію, повертав завжди вправо, - а не ходив по колу тільки тому, що Його постійно відволікали. Роззброював залізобетонні мури, сповідував Повен Голос. Він червонів за тих, хто кричав Йому "Дурень" і вперто длубав їх шкаралупи. Завжди мружив очі від щастя, бо успіх сапав і прополював за Його вухом. Зупинявся. Дивився в очі. Не зважав на плями на Сонці... І йшов собі далі, не втамувавши подих...
Однак, я заздрив Йому лише в одному: Він народився вчасно і Він завжди був мною.