Гра

...Гра тривала лише кілька хвилин, а Він вже був готовий оголосити цілковиту і беззастережну капітуляцію. Переповнений огидою до себе за власну слабкість і легкодухість, ледь знайшов сили піднятися зі стільчика і кволо почвалав до виходу...
Він, найбільш досконале створіння, вінець еволюції, майбутнє людської цивілізації, вмістилище усіх чеснот її соціуму, взірець для обсипаних вугрями і обтяжених чужими сподіваннями поколінь тільки що визнав поразку.
Його тренували усе життя. Спочатку кожного дня Буття саме надсилало до Нього суперників. Одиницями. Десятками. Сотнями... Нікчемні істоти, бидло! Вони боялися навіть подоби свого віддзеркалення у Його зіницях. Їх нерозуміюче кліпання віями і вкорінене з дитинства бажання заховатися у шафці, утекти від вчинків, впасти у забуття не викликали у Нього навіть жалощів. Повіки закривались одна за одною, - іноді Він навіть не встигав як слід під них зазирнути...
Другим етапом підготовки були такі, як Він, - точніше ті, хто вважав себе кращим за Нього. Як вони помилялися! Їх зір танув, розсипався у порох, спливав жалюгідними виділеннями слізних залоз... Після цього змагатись ще з кимось, випробовувати Долю ніхто з них не наважиться. Жодного шансу на повагу, насичене здобутками і тріумфами життя у майбутньому Він не залишав. Кінчено.
Тим більше слизькою і небезпечною виявилась третя сходинка. Особи з фізичними вадами шкіри, обличчя, - навіть очей... Вони, як правило, не розуміли, що відбувається. Реагували їх звірячі надлюдські інстинкти. Ніколи не позбавлені уваги, звиклі до прискіпливих поглядів. Кожна частинка їхнього тіла була натренована тримати удар. Багато з них бачили у Грі призначення власного життя і були багаторічними Чемпіонами... Їх доводилось знищувати. Це вже не приносило задоволення, як раніше. Він мусив продиратися крізь мури ненависті, відчаю і канави страждань до самих нутрощів, знаходити там у найглухіших закапелках останні краплі людського світла, залишки Богами дарованої особистості, таємні запорошені сховища самоповаги та мікроскопічні рештки віри... і, зібгавши це все в єдиний жмут, блискавично висмикувати з корінням!.. Спочатку Він жахливо виснажувався. Після змагань довго спав. Ходив по кімнаті навпомацки, щоб зібрати сили... А наприкінці відведеного Ним самим строку навіть дозволяв собі гратися з цими недоробками, підкидаючи їм ілюзії своїх же страхів, бажань, невпевненості... і врешті перемагаючи їх одним лівим... або правим...
Останній і найважчий іспит у Нього відбувся кілька років тому. Довелося сперечатися з самим Фатумом, рятувати людину від неминучої смерті. Самогубець. Божевільний самогубець на краєчку даху багатоповерхівки. Тобі доводилось коли-небудь зазирати в очі того, хто вже за мить стане Потойбіч. Ця глуха безодня засмоктує Тебе, міцно вчепившись, тягне за собою, паралізує усе тіло. Відвернути погляд - неможливо. Іноді здається, що Ти вже готовий уподібнитись бидлу і утекти. Розчиняєшся у темряві. Ти - порожнє місце... Але у Нього було міцне серце. Воно розривало груди, гупало ритмічно і наполегливо, повертаючи Його до реальності. Він сам не знає, як зміг серед того Ніщо самогубця роздивитися скалічену принциповість і скоцюрблену пискляву надію на порятунок...
І ось тепер Він плівся до виходу, затинаючись на кожному кроці. Усім своїм єством відчував не переможні злостиві навколишні погляди, - а лише один, збентежений і нерозуміючий, - як жалісливий контрольний постріл. Його власниця, дівчина, сиділа за столиком навпроти. Кафе було напівпорожнє. Вона неголосно розмовляла з подружкою про якісь дурниці, пила дешеву каву... і раптом її очі потрапили під Його зверхній нищівний погляд... У ту ж мить Він зрозумів, що програє. Але ж вона навіть не збиралася грати...